укр eng
Диванний патріотизм і віра у Бога
43
27

Це збіса важко - сидіти у Києві і дивитися новини зі Східної України, знаючи, що небайдужа тобі людина в цей же час перебуває в епіцентрі подій. Намагаєшся її відмовити, зробити так, щоби вона не сувалася у самісіньке жерло цього пекла - а вона однаково йде. Із одного боку розумієш її, бо сам такий самий. Але ж... нерви. НЕРВИ!

Злості наганяє й байдужість людей, які тебе оточують. Не можу спокійно усвідомлювати, що в Луганську, у Донецьку - війна, а тут, просто під твоїм будинком, на лавочці сидять приятелі і триндять про оновлення у "World of Tanks" чи ще щось таке.

У такі моменти звертаєшся до останньої інстанції, яка спроможна допомогти і захистити людину, яка саме в цей момент бере участь у мітингу "Єдина Україна" за понад півтисячі кілометрів од тебе. Цією "інстанцією" є Бог. Від неможливості вплинути на ситуацію ти починаєш молитися, буквально рвати на собі волосся, згадуючи, як таке саме робили твої близькі, доки ти був на Майдані... 

Тепер я розумію, чому психологічний стан "диванних патріотів" (людей, які прокліпали очима перед ящиком усю революцію) подекуди важчий, ніж у безпосередніх учасників бійні у центрі Києва.

Для мене війна у Києві вже стала історією - таким собі кіно, де здається, що тебе там не було. Ніби ти це все бачив повіддаль. Утрачається відчуття реальності. А от те, що робиться тепер у Донецьку і так само певною мірою стосується мене безпосередньо - до біса реальне. Але як би я не хотів, щоби це все було правдою...

Боже, допоможи їм, як допоміг нам...

Коментарі
Поки що немає жодного коментаря
Залишити коментар
Для того, щоб залишити коментар, зареєструйтесь або увійдіть до системи, якщо вже зареєстровані