укр eng
Спогади про Крим
84
30

Де б я не був і чим би не займався, так чи інакше подумки повертаюся до кримської ночі, що пахне морем і стомленим спекою степом, з її міріадами зір на небі та відлунням клубної музики з дискотек на узбережжі. Останні десять років щоліта я насолоджувався цією ніччю, впивався нею, немов молодим кримським вином, до останньої краплі, п'яніючи і всотуючи її глибше - туди, де місце тільки найдорожчому, що колись мав.

І зовсім інакший Крим я бачив у березні цього року. Нахабний, зухвалий, агресивний, непривітний, він силкувався виштовхнути мене з себе геть, уважаючи, певно, за іншородне тіло чи то пак за вірус, котрий загрожує йому, хоча сам собі не міг відповісти, чим саме.

Парадокс: до 2014-го я радів кожній поїздці в Крим. Цього ж року був щасливий після абсолютно шалених перипетій на півострові опинитися, врешті-решт, у Херсонській області.

Не бажаю вдаватися в аналіз і шукати відповіді на питання, чому так склалося, позаяк, по-перше, до мене це вже неодноразово робили і професіонали, і аматори, а по-друге - впевнений, що влучної відповіді й донині немає. Наразі хотів би поговорити про інше: про зруйновані мрії...

Мої батьки все життя пропрацювали вчителями. І була в них, як вони казали, одна мрія - купити невеличкий будиночок на кримському узбережжі, щоби по виході на пенсію зустрічати світанки, споглядати незбагненне Чорне море. Звісно ж, на освітянську зарплатню про нерухомість в Криму годі було мріяти, але зірки склалися потрібним чином: 2006-го вони придбали стару, покошену халупу в селищі Оленівка (мис Тарханкут) за 200 метрів од моря, котру впродовж останніх років ремонтували, переплановували й добудовували, намагаючися створити таке собі літнє "затишне гніздечко". Добудували. Створили. А потім почалося...

Тепер будиночок, із яким і мене зв'язує чимало спогадів, виставлено на продаж. Уже навіть є потенційні покупці (здогадайтеся з першої спроби, якої національності). Тобто, мрію, втілену великими зусиллями у дійсність, доводиться продавати. "Для чого ж продавати? Можна ж їздити туди й тепер, ніхто не забороняє!", - скаже хтось. Так, звичайно, можна. Утім, уявіть, як це - почуватися чужинцем, "бєндєравцем" на своїй же землі, волею ненормального вождя не менш хворого на голову народу названої тепер "кримнаш"! Ніхто не питав моїх батьків, як сотні, тисячі інших людей, чи воліють вони такого стану справ. "Було ваше - стало наше". І все, ані руш.

Чому я пишу все це? Бо не можу змиритися, що пахощі кримської ночі тепер доступні для мене хіба що уві сні. Кожен владоможець лементує, буцім знає, як повернути Крим, але він же - владоможець - навіть із Донбасом неспроможний дати ради. Що вже там казати про півострів! Аналітики роблять прогнози, коли ж АРК знову зробиться частиною України, але, знаєте, особисто я схильний уважати, що час утрачено. І винний тут не лише той, про кого харківські ультрас склали влучну пісеньку, але й усі ми. Не догледіли. Не надали значення. Не звернули уваги. І - прос*али.

Кримська мрія розсіюється, немов легенька димка понад морем у погожий світанок...

Коментарі
Поки що немає жодного коментаря
Залишити коментар
Для того, щоб залишити коментар, зареєструйтесь або увійдіть до системи, якщо вже зареєстровані